облгосадминистрация намерена подготовить и направить в центральные органы власти пакет документов относительно признания Каменской Сечи, которая находится на территории Херсонской области, филиалом заповедника "Хортица". Предварительное согласование с руководством заповедника, по словам первого заместителя губернатора, уже есть.




Ввиду того, что археологические раскопки на территории Каменской Сечи подтвердили наличие уникальных исторических и археологических памятников казацкой культуры, вопрос образования на территории Херсонской области казацкого музея под открытым небом должен быть решен в течение этого года.

На торжественное открытие музея предварительно запланировано пригласить Президента Украины, председателя Всеукраинского казацкого совета, представителей центральных органов власти, руководство музея "Хортица".

Как сообщалось, 300-летие основания Каменской Сечи будет праздноваться 1 мая в селе Республиканец Бериславского района Херсонской области в соответствии с Указом Президента Украины от 9 октября 2007 года "О праздновании 300-летия событий, связанных с военно-политическим выступлением гетмана Украины Ивана Мазепы и заключением украинско-шведского союза".




Каменская Сечь - административный и военный центр запорожского казачества в 1709-1711 годах и 1728-1734 годах - располагалась в устье реки Каменка на правом берегу Днепра (нынче - село Республиканец Бериславского района Херсонской области). Основана после разрушения царскими войсками Чертомлыцкой Сечи.

В ее владение входили земли Каменки, Олешок, Очакова над Днепром и Черным морем. Казаки имели право собирать пошлину с перевозок на Днепре и Буге. В Сечи была походная церковь, курени, количество которых почти равнялось их количеству на Чертомлыцкой Сечи, а также ремесленные мастерские. Здесь действовало костеобрабатывающее производство, литье цветных металлов, гончарное производство.





В 1711 году по приказу царя Петра І Каменская Сечь была уничтожена. После временного нахождения во владении Крымского ханства Сечь возрождается возле города Олешки (1711-1728 годы). В 1734 году запорожцы переселились из Каменской Сечи на р. Пидпильну, где основали Новую Сечь.




MIGnews.com.ua

Описание окружающей местности

История Запорожской Сечи

Степная местность ниже днепровских порогов издавна зовётся Запорожьем. Именно здесь, на границе леса и дикой степи, на стыке славянского осёдлого постоянства и разгульной жизни кочевников, зародилось и окрепло запорожское казачество.

Согласно наиболее распространённой исторической версии возникновения казачества, усиление феодального гнёта в XV-XVI вв. привело к бегству крестьян и горожан в незаселённые степные районы среднего течения Днепра — за пороги, где отсутствовала эксплуатация, и лежали неосвоенными огромные площади плодородных земель. Существует также версия о том, что протоказачье население с еще с XI-XII веков расселялось по берегам крупных равнинных рек. Вынужденные постоянно защищаться от кочевников, казаки выжили как воины.

В главном историки сходятся — Запорожские казаки были очень вольнолюбивым и дерзким народом. Стремление казаков к самозащите от набегов татар привело к возникновению казацких крепостей, получивших название Сечей. По мнению исследователей первую из них — Хортицкую Сечь — построил князь Дмитрий Байда Вишневецкий в 1550 году на острове Малая Хортица. В настоящее время остров носит имя Байды.

Сечь представляла собой военное укрепление, внутри которого стояли церковь, хозяйственные постройки и жилые помещения — курени, к которым и приписывались казаки во время сечевых военных сборов.

История казачества — это постоянные войны: с турецким султаном, крымским ханом, шляхетской Польшей. Именно на Запорожской Сечи в 1648 году поднял знамя освободительной войны гетман Богдан Хмельницкий.

По мнению исследователей за всю историю Запорожского казачества существовало 8 сечей, которые располагались в нижнем течении Днепра, за порогами, и существовали от 5 до 40 лет каждая. Всего Запорожская Сечь просуществовала около двух с половиной веков.

Каменская Запорожская Сечь
1709-1711 и 1728-1734

Достопримечательность истории национального значения. Остатки находятся при впадении реки Каменка в долину Днепра, возле с. Республиканец. Эта Сечь является уникальной историко-археологической достопримечательностью, поскольку она на начало 21 века осталась единственной, которая более или менее сохранилась, а также и потому, что здесь сохранились все три ее основные составные части: кош - в состав которого входили курени, казна, сечевая площадь; предместье - с производственными мастерскими, жилыми домами, ветчинами; казацкое кладбище - на котором сохранилась могила выдающегося кошевого атамана Костя Гордиенко (с насыпанным на ней курганом, что тоже является уникальным историческим объектом).

Каменская Сечь основана в 1709 г. беглецами из Чертомлицкой Сечи, разрушенной по приказу Петра I. Просуществовала она до 1734 г. Научные исследования территории Каменской Сечи имеют достаточно давнюю историю, и главное, предоставили очень важную и обстоятельную информацию для реконструкции внутренней историко-археологической и архитектурной структуры достопримечательности. Незначительные археологические работы здесь осуществлены на границе 19 и 20 веков Д.Яворницким и В.Гошкевичем. В 1950-1970-х гг. археологические спасательные раскопки проведены Б.Копиловим, О.Бодянским и А.Сокульским. Последующие исследования связаны с работой в 1989-1991 гг. общей экспедиции Института археологии АН Украины и историко-культурного заповедника "Хортица". Не менее важной составляющей, чем собственно Сечь, в комплексе объектов достопримечательности - могила Костя Гордиенко - выдающейся фигуры украинской истории.

Территория Каменской Сечи - четырехугольник с размерами сторон 115х36х36 сажень (сажень = 2,13 метра). В центре располагалась площадь для сечевого совета, по обе стороны ее - курени-полуземлянки, хозяйственные строения, склады оружия. Археологи обнаружили остатки глинобитной печи, обложенной изразцами. Кроме кафеля, найдены глиняные трубки, стеклянные кубки, куски смолы. Просуществовала Сечь недолго - всего два года: царские войска выгнали казаков на левобережье Днепра. Возле современного Цюрупинска, на тогдашней территории Крымского ханства, они учредили еще одну Сечь - Олешковскую.

Асфальтированная трасса приводит нас в конечный пункт намеченного на первый день путешествия – в село Республиканец. Утопающее в зелени садов, оно зависло над крутым берегом Каховского водохранилища. Узкая улочка выводит наш автобус на окраину села. Внимание сразу же приковывает высокая изящная мраморная колонна с барельефом лихого казака. Рядом с ней, в каких-то десяти метрах, из стелющегося разнотравья выглядывает массивный почерневший крест из ракушняка. Его пропорции красноречиво говорят о том, что он глубоко врос в землю. Ничего удивительного, уже 273 года выбитая на кресте эпитафия (ныне трудночитаемая) сообщает людям о том, что под ним покоится прах прославленного кошевого атамана Костя Гордиенко – легендарного соратника гетманов Ивана Мазепы и Пилипа Орлика. Вокруг могилы Гордиенко раньше находилось кладбище запорожских казаков, погибших в бою или скончавшихся от полученных ран.

Именно на этом месте была основана в 1709 году Каменская Сечь. Она просуществовала всего два года. Под напором войск князя Александра Меньшикова казаки вынуждены были покинуть её и основать Алешковскую Сечь.

Через 19 лет, «побив горшки» с турками, они вновь вернулись сюда и продлили жизнь Каменской Сечи еще на четыре года. Похоронили Костя Гордиенко за год до распада Сечи.

Развалины Каменской Сечи сохранились благодаря усилиям и стараниям помещика Агаркова, чья экономия расположилась вокруг Сечи в конце ХІХ столетия. Он бережно относился к памяти казацкой борьбы и славы, гордился тем, что могилы павших находятся на его земле.

Іван Сірко
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Сірко

Іван Сірко
Народився 1605 (1610)
Мурафа, Брацлавщина[1]
Помер серпень 1680
Грушівка, Запорожжя[1]

Національність русин
Титул кошовий отаман,
Звання полковник
Дружина Софія (Сірчиха)
Діти Петро, Роман (Сірченки)



Іван Сірко́ (1605 (1610)—1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.[1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

Зміст [сховати]
1 Біографія
1.1 Молоді роки
1.2 Тридцятирічна війна
1.3 Кошовий отаман
1.4 Чигиринські походи
1.5 Останні роки життя
2 Сірко Характерник
3 В мистецтві
3.1 Кіно
4 Родина
5 Примітки
6 Література
7 Посилання

[ред.] Біографія
[ред.] Молоді роки
Іван Сірко народився приблизно між 1605—1610 роками.[1] Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо був родичем ватажка запорожців.[1]

[ред.] Тридцятирічна війна
Детальніше: Козаки у Тридцятирічній війні
В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.[6] [1]

Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.

[ред.] Кошовий отаман
Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років — Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ.

У 1660—1680 pp. дванадцять разів його обирали Кошовим отаманом.

1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)

Як політик часто міняв орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).

По поверненні з московскької неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.

[ред.] Чигиринські походи
Детальніше: Чигиринські походи

Козаки пишуть відповідь турецкому султану, I.I.Рєпін, 1880-91 рр.Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.


Турецький султан Мехмед IVЗалишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Відомий лист Запорізьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.

[ред.] Останні роки життя

Могила Івана СіркаСірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

За боротьбу проти турків і татар — герой народних переказів і дум.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано нікому не відомо [7].

Щороку,1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірко (що за 2 кілометри від с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл.) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана. Яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону.

[ред.] Сірко Характерник
Вважалося, що Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Саме тут варто звернутися до феномена «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник із них — Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, — могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Відомо, що під час одного з походів Івана Сірка в Крим вітер видув силу-силенну води з Сиваської затоки, завдяки чому козацьке військо перейшло її вбрід і увірвалося на півострів у неочікуваному для татар місці — а потім так само повернулося на материк. Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві.

Турки і татари прозвали Сірка Урус-Шайтан.

[ред.] В мистецтві
[ред.] Кіно
1912 — Запорізька Січ
1988 — Чорна долина.
[ред.] Родина

Монета, на якій зображено Івана СіркаСофія Сірчиха — дружина Івана Сірка. Можливо, походила з Полтави.[1] Проживала у місті Мерефа на Слобожанщині. Народила Івану двох синів — Петра і Романа, і двох доньок. Згадується у народній думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки».
Син: Петро Сірченко — одружений на доньці молдавського господаря Хінкула. Загинув під час походу на Крим проти турків 1673 року (за народною думою через зраду джури Голуба Волошина, за річкою Тор (Сіверський Донець), біля трьох зелених байраків).
Син: Роман Сірченко — одружений 1679 року з донькою покійного гетьмана Івана Брюховецького (згідно німецькомовноі швейцарської газети від 30 червня 1680 року, виданої в Цюриху («Ordinari Wochen-Zeitung»)). Герой пісні «Ой Лимане, Лимане…». На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського, який взяв його по смерті батька під опіку. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що «шкатулка» королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король «Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька». У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: «Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька», тобто Івана Сірка. Із згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері.
Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Сербина, мереф'янського козака .
Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Артеменка (Артеміва), козака Харківського полку.
[ред.] Примітки
1.↑ а б в г д е ж Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999
2.↑ Сучасне місто Мерефа Харківської області, Україна.
3.↑ Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, — Сірківка.
4.↑ У 1658—1660 роках Сірко був вінницьким полковником, а на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв. Крім того, у листі гетьмана Івана Самойловича до московського воєводи Григорія Ромодановського від 20 квітня 1675 року, передані слова Сірка: «А как родился за ляхами, там хочет й умереть», які вказують, що Сірко народився на Правобережжі. (Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999)
5.↑ Сучасне село Мурафа Вінницької області. Ймовірно від імені Мурафи походить Мерефа на Слобожанщині (Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999).
6.↑ а б Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — Київ: Вища школа, 1994. — Розділ IX. Запорозьке козацтво під час повстань 1625, 1630 — 1631 років. Здобуття Кодака запорожцями в 1635 році. Українські козаки в Тридцятилітній війні.
7.↑ У пошуках істини. Характерник Іван Сірко. Відео
[ред.] Література
Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. Розділ XII. Запорозьке козацтво у 1657 — 1687 роках. Руїна.
Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999
Наливайко Д. Козацька християнська республіка, -К., 1992.
Величко С. В. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — Розділ шістнадцятий
Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків, — К., 1992 (за виданням 1891 р.).
Яворницький Д. Історія запорозький козаків, -К.; 1990, т.1 (за виданням 1900 р.).
[ред.] Посилання
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою:
Іван СіркоСлаветний кошовий отаман запорозької січі Іван Сірко
Іван Сірко
Характерник Іван Сірко. Біоргафія. Відео
Дума про Отамана Сірко
Иван Сирко — великий воин-характерник (рос.)

Ответ Запорожцев Магомету IV-му

прошу вибачення за ненормативнй лексіку (ховаю під споллером)

Славетну Чортомлицьку Січ, яка існувала в один із найяскравіших періодів козацької доби української історії, було засновано в 1652 р., за часів утвердження й розвитку держави. Вона не залишалася осторонь, часто суттєво впливала на політичні події, які відбувалися в складний і героїчний період - у другій половині XVII - на початку XVIII ст., і загинула в боротьбі за незалежність за гетьманування Івана Мазепи. Саме з цією Січчю пов'язані імена низки визначних кошових отаманів, найвідомішими серед яких є Іван Сірко та Костянтин Гордієнко.

Чортомлицьку Січ було зведено поблизу гирла річки Чортомлик, неподалік сучасного села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Про її облаштування свідчить розповідь запорозьких посланців, які в 1672 р. відвідали Москву. Найбільший інтерес у цій оповіді становлять дані про укріплення Січі та її розміри.

Посли розповідали: «Город Січа, земляний вал, стоїть у гирлах біля Чортомлика і Прогною над рікою Скарбною; заввишки той вал шість сажнів; з поля, від Сумської сторони і від Базавлука, в валу влаштовані палі і бійниці, а з другої сторони від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної до валу, зроблені коші дерев'яні і насипані землею. А в цьому городку вежа з поля, мірою навколо 20 сажнів, та в тій вежі влаштовані бійниці, а перед тією вежею за ровом зроблений земляний городок, кругом його мірою 100 сажнів, а в нім вікна для гарматної стрільби. Та для ходу по воду зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім хвірток [пролазів] і над тими хвіртками бійниці; а завширшки ті хвіртки лише одній людині пройти з водою. А мірою той город Січа з поля від річки Прогною до річки Чортомлика сто ж сажнів; а довкола того города обрізаний рів у висоту 5 сажнів; та з правого боку річка Прогній, а з лівого річка Чортомлик; і впали ті річки в річку Скарбну, яка тече позаду города, біля самого рову. А мірою весь Січа город буде кругом біля 900 сажнів. А будували цей город Січу кошовий отаман Лутай з козаками тому 20 років... А ворожого приходу до нього можна очікувати в літню пору лише з поля, з кримської сторони, від ріки Базавлук, а з трьох сторін через річки промислу над нею ніякого чинити не можна. А в зимовий час запорожці на тих річках безперервно рубають лід» [54]. 5 Таким чином, природні укріплення Січі було доповнено рукотворними. Влітку небезпека нападу противника загрожувала запорожцям лише з поля. А в 1709 р. козаки викопали рів з боку поля, який під час весня-ної повені перетворився на рукав Дніпра, а місце Січі з часом стало островом.